Я загортаю свої відкормлені бочки спочатку в теплу кофтину, потім в братів халат, потім , нарешті, в картатий плед. В два пледа. Згадую пісню про кішку, яка лежить на капоті машини і гріє своє «махнатає цєльце» і здригаюсь – холодно ж, капот залізний, тільце пухнасте, як примерзне… Брат вже грається зі мною, як з котом – за вухом чеше, під підборіддям гладить. А я на нього шиплю і грію себе під гірляндами незнамо скільки часу. Так от, загортаю я себе в цей же плед, і тут відчуваю, що нічого мені не хочеться, крім заснути. Знову. Сплю, їм. Їм, сплю. Загортаюсь в плед. Сплю. Прокидаюсь – їм. Правда сьогодні навіть плакала – отака в мене різноманітна розважальна програма. Зі мною не засумуєш, а заснеш хіба що тільки за компанію. В мене є два картатих пледа. Більше нема ніяких бажань. Знаєте ж, все пізнається в порівнянні, так і я, натрапивши на «Поліну» по м1 зі здивуванням відчула… ні, спочатку відчула, що в пустій сонній голові не з*являються жодні візуальні асоціації, а потім – здивувалась. Мені під «Поліну» раніше хотілось світ перевернути, а сьогодні захотілось перевернутись на інший бік і засопіти. Людині має чогось хотітись. Зірватись у тур по Європі і спати там у ліжку під балдахіном. Або мріяти про перші теплі весняні вечори. Про нову сукню. Таку, щоб аж ах! Таку, щоб «минимум – причина краха Трои, максимум – невеста Ахиллеса». Я не знаю, я вже погано пам*ятаю, про що мріяла до того. Як впасти в цю сплячку. Або ще можна записатись в якусь бібліотеку й брати там книжки. Мені, до речі, нещодавно снилась бібліотека. Це, мабуть, моя запалена підсвідомість у такий спосіб намагється мені повідомити про те, що на світі ще не перевелись ні книги, ні друкована періодика… В галузі якої, я, здається, колись хотіла працювати… Чи реалізовуватись. Чи заробляти гроші. Я вже сама погано розумію, нащо мені та галузь. Та періодика. Взагалі не люблю слово період – коли тобі погано,с всі легко можуть від тебе відмазатись фразою «це просто такий період, треба пережити». А я не хочу переживати, я хочу жити. Навіть під час «просто такого періоду».
В легкому ступорі сиджу вже близько години. Близько першої години нового дня ще нового року. Я сьогодні (вже сьогодні!) молодчинка – вимела бруд зі всіх закутків своїх численних папок, видалила провокативне, зібрала до купи все корисне, вишикувала в ряд та заховала таємно-цінне. Як не курти, а віртуальна пам*ять - це зручно. Не те, що людська. Кеш останньої взагалі неможливо очистити від нещодавно переглянутих файлів. І даремно. Не кажучи вже про постійні підлі дежавю, просто перегорнувши сторінку фотоальбому, на якому кров*ю запечатаний висить ярлик «Давно. Неправда.», втрачаєш сон принаймні на першу годину нового дня ще нового року. Коли я міцно задумуюсь над тим, що сталось і що відбувається, я дуже-дуже чітко розумію, що це не я люблю минуле, а минуле любить мене. Воно любить мене вже так давно, що я не пам*ятаю, коли я вперше почала все так до болю чітко згадувати. Це було не кохання з першого погляду, це була вроджена хвороба. Щоб вилікувати її, мабуть, доведеться припинити жити, щоб старі спогади зовсім зотліли, а нових ніколи більше не виникало. Добре, що вона більш-менш сумісна з життям. А то б я стала вампіром. За великим рахунком, вони вбивають пристрасним поцілунком в шию. А там я люблю найбільше. А Кірстен Данст, хоч і маленька, але вже видно, що на все здатна шлюшка. І яким же незбагненним дивом їй все це пасує!? Мій сьогоднішній нічний кінозал представляє стрічки для тонких неврівноважених натур – «Інтерв*ю з вампіром»,«Привид Опери». Щодо останнього не скажу нічого оригінального : така вишукана, ніжна історія одного почуття. Гарний мюзикл, хіба що єдине побажання: щоб заткнулись перекладачі по ту сторону екрану. Хоча б під час співу пісень. Проте я в захваті і мені нестримно кортить в театр.
Рука так і тягнеться процитувати «трагікомедію» Л. К., але я періодично б*ю по ній, щоб не трапилось біди. Я заховала таємно-цінне
якщо не перевертати фото, то я тут дуже навіть мила. і трошки видно мою прославлену каблучку. каблучка взагалі найгарніша істота, і я її люблю. ми вчора були гарними дівчатками, весь день шукали дядю фокуса (і це був не цирково-акробатичний номер).
слушаю too drunk too fuck и понимаю, что это уже давно и безнадежно не обо мне. хочу спать, чтобы побыстрее проснуться утром и одеть вновь свой ретро-плащ. теперь вот такими вот рисуночками я буду радовать вас чаще, потому как у нас с ними любовь. а еще я поняла, что хочу молескин. да. хочу, чтобы мне его кто-то подарил. я просто решила вдруг, что могу рисовать в нем бабочек черной ручкой. он ведь стоил не 60 гривен, а 160! я даже не знаю, кого просить о столь дорогом подарке, поэтому просто буду отсылать телепатические сообщения во вселенную. может, кто-то потеряет свой молескин в общественном месте (в четко обозначеном месте), а я потеряю совесть. и подберу его. давайте, не жлобитесь девочке на блокнотик! в новогоднюю ночь я пойду даже на такие смелые заявленья. если честно, меня слегка раздражает, что я пишу на русском в то время, как хотела бы на украинском. так же, как и раздражает то, что под бой курантов единственное, о чем молило мое нутро была просьба выжить после взрыва гигантской хлопушки у меня над головой. так же, как раздражает и та мысль, что наночь придется смывать мои шедевральные стрелки, а их так никто и не запечатлит на память, а завтра придется рисовать новые. я рисую их зубочисткой, обмакивая в тушь "ленинградская". брат сказал, что я сую в глаза цыганскую иголку. и все не так бездарно, как могло бы казаться со стороны. мне вообще редко бывает весело в новогоднюю ночь. ощущение потери, понимаете?
P.S. и еще. прошу, возьмите меня в свой праздник. возьмите-возьмите! я вообще очень редко предлагаю кому-то себя за кусочек торта и плед! у меня большие стрельчатые глаза и синее обтягивающее платье. я выгляжу как молодая наивная лань. возьмите, бережно укутайте и налейте мне соку. я буду шутить о гуманоидах. возьмете?...
наряджаяю ялинку. дивлюсь "Іронію..." проспала, прокинулась в 14:50. тому мама встигла зіпсувати святкового торта раніше за мене. я так люблю всілякі новорічні мюзикли, що коли незамальованими на календарі залишаються тільки 30-те та 31-ше числа, в мене з*являються нав*зливі бажання засвітитись в ящику зі сльозоточивою "ты же меня простил" мабуть, доведеться відмовити людям, які ще місяць тому подали заявку на дружбу на вконтакті, а я не додавала. щоб нікому не "висіти" на Новий Рік.
завтра у нас новийвжииииииик!
поки наряджала ялинку, поколола всі ніжні пальці. до завтра треба вилікувати.
в наступаючому році я б хотіла змінити хижий дизайн блога на щось більш свійське. ще я б хотіла, щоб це щось більш свійське знайшло мене. бо ніяк не дасться знайтись саме. за що люблю свята - так це за безсовісну трату грошей. тобто трата грошей відбувається абсолютно без участі совісті. совєсть спіт, ана устала, ну а я будіть нє стала. вчора купила величезну "ні в тин, ні в ворота" каблучку. ціна якщо й не скажена, то з легким нервовим зривом. з такою прикрасою відчуваєш себе "очень девушкой" за нєфіг дєлать. і навіть коли кажеш "за нєфіг дєлать" - відчуваєш ^.^ для себе винесла, що іноді гарні речі зовсім неприміто виглядають на яскравих вітринах "від сваровскі". а ще - все-увсе-все, навіть каблучки потрібно міряти перед великими люстрами. ура! сьогоднішня моя здобич - біографія Коко Шанель на 438 сторінок у букіністів. аж приємно в руках тримати. свіжий афоризм від Коко на замітку - "бедность - не противоположность роскоши". отже, не вішаймо носики в час глобальної фінансової кризи, не вішаймо в переддень Нового Року!
P.S. а ще було б непогано хоч на два сантиметра ширшу посмішку. і це замовлення для мене. і заверніть у щось яскраве!
Спочатку хотіла підвести підсумки швидкоплинного 2008-го у вигляді календаря, але дійшла до квітня, перечитала все те, і склалось враження, ніби всю першу половину року я тільки те й робила, що ставала жертвою тієї чи іншої особи чоловічої статі: .січень.
- невимовні, виснажуючі, сльозливі страждання. нав*язливі думки і майже паранойя. ледь не нервовий зрив. чомусь я завжди таааак переймаюсь через середньостатистичних козлів. протилежності притягувались. ха! .березень. - виявляю всю варіативність козлів у природі. таке враження, ніби вона розводить їх у вільний час, як пенсіонери - кактуси. .отже, за цей рік я встигла багато чого цікавого і корисного. проте місцями більше цікавого, ніж корисного. і цього висновку достатньо. я ж не дармемно пишу це все ледь не кожного дня. немає сенсу цього всього переповідати, хоч і чимало важливих моментів у блог я не записую. ні для френдз-онлі, ні навіть закритих записів. тому є резон просто написати, що сьогодні мені презентували «спеціальне подарункове видання, блін» з назвою «така французька ти». І про кого б ви думали, там йдеться?! Ну та! І трошечки з передмови: «… у этого издания тираж составляет один экземпляр. И цены у него нет, ибо он бесценный. Потому что он про одну очень девушку. И нет тут никакой описки или очепятки, я все правильно написала – очень девушка. Воспринимайте как хотите, я вам не обязана ничего обьяснять. Вы ведь не звонили Сокурову и Триеру за разъяснениями если чего-то недопоняли в их фильмах? Ну так и меня нечего доставать. Она очень девушка и точка» Повністю зацитувати вірш собі не дозволю (адже це один-єдиний екземпляр, до того ж – авторський і подарунковий), і навіть найбільш смачний шматок я виділити не можу, тому в силу вступає право першої строфи (те саме, що першої ночі). але ось
"колись ти станеш такою витонченою Як Коко Шанель Ти гулятимеш вулицями Парижа Овіяна димом шоколадних сигарет Ти познайомишся з Норою Джонс І носитимеш твідом сукню, так-так, твід Що ти його називаєш лапками А також купиш об*ємне фіолетове пальто І не згадаєш, скільки воно коштувало…"
Дякую, helenvshelen Подарунковий екземпляр лежить надушений улюбленими парфумами і радує моє око Парфуми ці, між іншим, стали подією року, з чим себе і вітаю.
I hate them all, I hate them all I hate myself for hating them So drink some more, I'll love them all I'll drink even more... I'll hate them even more than I did before
сьогодні був такий день, що я відчувала себе чужою всюди. навіть у дзеркалі.
а також хвилин 20 розмазувала по губам вірші Бродського. смачно.
я хочу побути сама. господи, залиште мене вже в спокої, годі мені вашої турботи, зникніть, будь ласка. я втомилась кожного разу думати тільки про те, як би вам ввічливіше відмовити. годі розв*язувати мої проблеми - в мене їх нема. мені не холодно, я не голодна, я не сумна, я не заклопотана, я не зла, я не образилась, я розберусь, я сама, не треба, не заважайте, я не без настрою, я нічого не хочу, все нормально, нічого не сталось, не ваше діло. забудьте про моє існування, забийте на мене. я навіть можу сказати про вас щось погане, щоб вам легше було це зробити. мені все одно, що про мене думають, я плювала на всяку допомогу і співчуття. не треба, розумієте? я не оціню цього, якщо це буде невчасно. коли мены треба буде порада - я сама по неї прийду. відчуваю себе маленьким Кевіном МакКалістером, з тією тільки різницею, що я ні на кого не образилась - я від всіх втомилась. зближуватись, знайомитись, відкриватись - мені цього всього не треба (с). і мені абсолютно все рівно, що відбувається в чиїхось маленьких всесвітах. я не хочу ні душевних розмов за чаєм, ні турботи вашої не хочу. я не буду весела , бо і вам весело. я не буду сумувати, коли сумуєте ви. ставтесь до мене, як до людини. яка не заслуговує вашої уваги, до людини,з якою нічого не відбувається і вже навряд чи відбудеться, до людини, на яку не варто витрачати свій дорогоцінний час. мене не цікавить вічне й світле, я в це все не вірю. мене не цікавлять проблеми гомофобії в Західній Зімбабве. мене не цікавить підвищення (падіння) цін на транспорт. і від політики я теж далека. абсолютно мене не цікавлять проблеми "системи", людської бездуховності, мук художників, мтиців, композиторів та інших казкових звірят. питання пекла та раю, добра і зла, чорного і білого. старості та молодості, расизму і нацизму, нарцисизму й онанізму. та я згодна домогти, приїхати, написати, відвезти, сходити, надіслати, приготувати, знайти й почистити. але на мою особисту зацікавленість не розраховуйте. тільки бізнес, нічого особистого. а ще я ненавиджу, коли пишуть пости накшталт цього. наче комусь колись взагалі було цікаво, чого хоче або не хоче дана мадемуазель. і наче хтось до неї ліз. і ще. я рідко жартую. і взагалі в мене з гумором погано.
P.S.не ображайтесь і не сприймайте на свій рахунок - мене час від часу кусають енергетичні вампіри.
все, досить! мені не-ці-ка-во. чому ти змушуєш мене вважати, що я маю до цього якесь відношення? мені не-ці-ка-во. це раз. я тільки з перукарні. я знов свіжа й прекрасна. я дивлюсь на світ та всі його непідкорені вершини, як на загнаних ланей з нещасними очима. вони приречені. це два.
мені не просто відрізали волосся. мені відрізали думки. а значить - подекуди й вчинки. а це вже три.
пс: і, о хто б знав! - як, мені глибоко все рівно, що ти на це скажеш!!
Мои руки до сих пор дрожат, и, зависшие над клавиатурой, меня не слушаются. Это истерика, дорогие. Но обо всем по-порядочку.
Итак, мы с моей дражайшей маман вышли из такой желанной мною парикмахерской и немного проехались по красной линии в сторону дома, вдруг раздался звонок. так, как мы ехали в метро, то могли бы даже не услышать, но женская интуиция подсказала, что лучше услышать, взять и поговорить. звонил брат. сказал, что отец пришел с работы и не может открыть двери. заподозрив неладное, мы вышли на Вокзальной и, чтобы не мешал шум метро, позвонили папе. да, он действительно не может открыть дверь. Ключ входит, но не поворачивается.Мы сели и проехались дальше. Мама сказала, что, возможно, это грабители, но я и без нее об этом догадывалась. Потом мы еще пару раз выходили, чтобы сказать отцу, псукай вызвает милицию – совершенно определенно там кто-то сидит, и если перед тем, как зайти в квартиру, воры следили за нашим расписанием, то сегодня система дала сбой (мои пары в пищевом неожиданно перенесли на среду (то есть на завтра), и я вышла с дому около пяти, то есть на полтора часа позже, чем обычно), но им-то неоткуда это было узнать. Значит, вполне подходящий день – именно сегодня. Когда я поняла это "мои руки опустились так низко, что я почувствовала жар ада". Дальше – больше. Дверь не открывалась, а папа наотрез отказывался звонить в милицию. Я почти падала в обморок, представляя, ЧТО может случится, если воры почувствуют неладное, и решат выйти из квартиры до прихода милиции. В вагоне пара придурков соблазнилась на мою аккуратную только-что-из-парикмахерской прическу. Пришлось нагрубить. Потом мы подумали: почему это папа звонил брату, а не нам с мамой? «Он когда-нибудь звонил Диме?» - «Ну да. А что?» - «А ты помнишь когда и зачем?» - «Нет…»- «Вот и я не помню». Сразу же картина: папа все же открыл дверь, воры не успели уйти, и теперь его заставили с пистолетом у виска звонить кому-то из родных и говорить, мол. так и так, стою под дверью. приезжайте. Кому? Ну не нам же, слабым женщинам. Ясно – Диме, братику драгоценному. Мы позвонили Диме: «Ты где?» - «На Петровке» - «Но ты был там час назад! Ты что, не едешь к папе?..» - «Он сказал, что решает свои дела…» Мама только и сказала, что вот это уже предательство. Я промолчала. Что говорить - у меня перед глазами плясали чертики. Туда-сюда, сюда-туда… Феерверки там всякие, гирляндочки. Я еле себя помнила. Зайти в подъезд было страшно, первая пошла я, слегка шатаясь. Слабым голосом: «Па?» Тишина…
Папа стоял в позе мыслителя напротив двери. Мы подошли к двери, он начал вставлять ключ и… со мной случился шок. Я сказала ему, что я его очень сильно люблю и он очень смешной. Знаете почему так? Он просто вставлял НЕ ТОТ ключ. Не туда. Вот и все.
Милицию отменили, брат приехал через 20 минут. Мы с мамой в шоке, брат с папой – налегке.
за що я люблю Vogue - так це за in'vogue photo studio. навіть саундтрек на сайті заспокоює розшатані нерви і змушує-таки повірити, що все буде гаразд, бо в світі, де є такі прекрасні жінки, такі прекрасні чоловіки, так прекрасні погляди та обличчя, руки й ноги, волосся й очі, краєвиди і пейзажі, зло просто вповноважене існувати тільки для того, щоб зникати зі світу білого від рук добра. і в передтиждень Нового року в це по-особливому хочеться вірити.
мама чомусь вирішила, що я здатна вийти з дому не поснідавши. а ще намагається влаштувати моє особисте життя. її бажання благородні, але дезінформованість перетворює все на якусь комедію. вчора ввечері дала мені газету, а в ній стаття - "он ушел, но не навсегда". коли залишилась наодинці з газеткою розривали два бажання - викинути до біса і дізнатись, як же виглядає моє особисте життя в очах моєї мами. нічого дурнішого я не читала. хіба що вищезаданий "вог".
весь вечір читаю "Щоденники" Кафки. в день мого майбутнього народження він написав лише раз. скупота!
"15 июля. Он искал помощи в лесах, он чуть ли не перепрыгивал предгорья, он спешил к родникам попадавшихся на его пути речьев, он бил руками по воздуху, он тяжело дышал носом и ртом."
сижу и рыдаю, как белуга. вас бы тронуло. я вообще весь день в слезах. мало того, что проснулась ни свет, ни заря, так еще и зря, да к тому же наорали все, кому не лень. уходила с дому сдерживая слезы только для того, чтобы через 15 минут лицо не стало напоминать ледяную маску. и чтобы тушь не растеклась. пришлось вытирать пальчиком. хнык.
за вечер мы с папой просмотрели все серии "Пиратов Карибского моря". подряд. без перерыва. и знаете, что? самый последний из последних кадров (уже после титров) третьей серии пронзил мою душу. вот зачем было смотреть шесть часов всю эту ахинею!!! там было о детях и о семье... и я снова разрыдалась: какое же это счастье, какое же это безмерное счастье, безконечное, какое же это волшебство, глобальный смысл жизни - д.е.т.и.
нет, я никогда не любила детей. но сегодня полюбила своих
P.S. нет, я не могу ничего больше писать в таком состоянии. я плачу. я не вижу клавиатуры.
кажется, уже почти закончилась одна эпопея, а я уже живу с предчувствием новой. как бы ни было снаружи, внутри всегда неспокойно и депрессия. Святой Николай подарил мне белый шоколад. я знаю только одного человека, который дарит мне белый шоколад. тот же, смс которого самые красивые, даже если в три ночи.
хочу гулять по пустым дворам, чтобы было отчетливо слышно даже эхо от шагов. разговаривать разговоры, которые потом записать в молескин и перечитывать через 10 лет. рисовать рисунки в уголках желтых страниц. оставлять липкие отпечатки пальцев.
меня восторгают люди, но они быстро надоедают мне. я не должна была говорить тебе этого вчера. мне стыдно. целую.
я хожу в своем синем берете. и мне кажется, что мы с ним одни на весь Киев. вчера нас назвали французами. под синий берет нашелся синий шарф, в который я в свое время вплела самые горькие слезы и колкие воспоминания. я уже переросла себя "тогдашнюю", но шарф все равно ношу.
"ах! вы трус, предатель! испугались... испугались..."
как-то слишком картинно и пискляво только что возмущалась актриса в смешной шляпе по телевизору. актириса напоминает Наталью Селезневу. и вдруг... я поняла, сколько есть людей, которым есть за что так же картинно кинуть прямо в лицо:
"ах! вы трус, предатель! испугались... испугались..."
а потом очень легко вам, ясен пень, что-то говорить о разбитом сердце, грустной истории своей жизни, что никто уже ничего не ждет, о том, что какая паскуда-то, а! о, кто же виноват, судьба - жестока, но нужно продолжать бороться (!) даже после такой трагедии, быть сильным мальчиком, и всем показать.
очень легко сунуть маленький носик в уютную норку, и оттуда наблюдать, как все просиходит не по сценарию. и жалеть себя по этому поводу.
очень легко, уважаемые, строить жертву обстоятельств. очень сложно быть жертвой вашей трусости.
"ахххх!!!! вы тру-у-у-ус, предатель! предатель!... испугалис-с-с-с-сь... испугались..."
мне уже становится скучно. скучно читать через плечо у людей о том, что хагакурэ - "скрытое в листях". скучно в который раз осознавать, что от меня пахнет жжеными спичками. скучно решать сложные логарифмы. скучно опаздывать на всевозможную учебу. скучно это учебу учить. скучно зевать. скучно жевать. скучный снег скучно тает за скучными окнами. скучно слушать скучного Джона Леннона. скучная зима и скучно в ней мерзнуть. скучно ждать незатейлевой развязки. скучно от того, что вокруг все серое, недалекое, затурканное, затолканное, несмелое, нерешительное.
было веселое время - когда у нас в унитазе текла горячая вода. вчера брат додумался позвонить в жэк и жаловаться, что у нас нету холодной воды. теперь у нас есть холодная вода. но нет горячей.
скучно. скучно и предсказуемо. жить не надоело. надоело скучать.
сегодня за ужином, когда я во всех красках рассказывала маме, как мы с Анкой весело пересматривали старые школьные альбомы, мама спросила про альбомы выпускные. если бы я тактично прокашялась или ответила что-то вроде "полдевятого"... вобщем, теперь я ее избегаю, потому что радикально настроена на этот раз. а это значит, что эпопея с альбомом проложается.
рада была увидеть сегодня Виталика. хоть и была это абсолютная неожиданность. но приятная. совсем неприятная получилась наша контрольная, где мой график функции выходил да-а-а-а-алеко за пределы листа. ну ничего-ничего, в прошлом году хуже было-то! потом мы шли по абсолютной слякоти и абсолютному льду (просто удивительно, как это все сочеталось в сегодня!), ветер дул нам в лицо, а подружка Виталика, Галя, рассказывала истории о том, как она потеряла свой мобильный. и о том, как несла подруге торт в семь утра. и о медикко-санитарной подготовке. и о шоколаде "Милка". и о маршрутке с пьяным (?) Виталиком (??). и о том, что она любит загрузить людей. милая такая! честно!
а потом мы сидели у Анки, пили чай (у нее сортов 15 в тумбочке!!! а еще чипсы! и... о... печенье-бамбук!!! я еле отуда ушла!) и разговоры разговаривали. и какие там были фразы!! феерические! ну, к примеру:
моя новая знакомая Katoto *kiki* Loser поделилась со мной гениальной песней, прослушать которую можно, нажав на синенький треугольник в левом низу страницы. давайте же, прекращайте лениться! группа хорошая. *цокает языком. думает, смотрит в окно* хорошая группа. досталась мне в наследство от. под эту песню я буду мерзнуть. очень хорошая песня для мерзнуть.
Здесь отображаются последние записи тех блоггеров, которых вы добавили в друзья. Список друзей вы можете просмотреть здесь. Редактировать список и разбивать друзей на группы можно здесь.
13:04
Лента друзей RSS